Чергове перемир’я – «хлібне», оголошене на Донбасі з 21 липня, було зірване обстрілами бойовиків, в результаті яких 6 серпня загинули четверо українських військовослужбовців. Тобто перше перемир’я, про яке у Мінську домовлялися за нового президента України Володимира Зеленського, мало такий самий результат, як і всі попередні домовленості про перемир’я за президенства Порошенка.
Чому не працюють жодні угоди про припинення вогню? А з ким ми домовляємося про перемир’я… У «ДНР» і «ЛНР» не просто окупаційний, як у Криму, режим, а ще й бандитський. Ми, звісно, можемо домовлятися з бандитами, але при цьому ми ніколи не можемо бути впевненими, що бандити стануть виконувати домовленості. А всі домовленості про перемир’я, зокрема недавнє – «хлібне», укладені саме з бандитами.
Під Мінськими угодами стояли підписи Плотницького і Захарченка, один з яких не відомо де, а інший – вбитий, під домовленостями про це «хлібне перемир’я» стоять підписи інших людей, потім – будуть інші… Ватажки будуть змінюватися постійно. Тому думати, що бандити почнуть дотримуватися взятих на себе зобов’язань та стандартів чесності, наївно – це ілюзія. До того ж, ці бандити не є самостійними у прийнятті рішень. Над ними є зверхники (російські спецслужби і Кремль), які можуть дати вказівку, протилежну до того, що вони пообіцяли. Крім того, бандитське середовище завжди має неофіційну ієрархію, тому ніколи достеменно не відомо, хто саме стріляє: чи люди, які знаходяться безпосередньо в підпорядкуванні цих ватажків, чи спецслужби або служби зовнішньої розвідки Росії, про що навіть можуть не знати самі ватажки. Отже, без підкорення Росії вимогам західного світу, всі ці «перемир’я» ні до чого, вони не матимуть результату. Дієвою може бути лише угода про мир. А вона можлива або за умови капітуляції України, що для нас є абсолютно неприйнятним, або за умови відступу Росії. У нашому розумінні мир можливий лише за умови повернення окупованих Росією українських територій. А доки ці території не будуть повернуті, то й перемир’я будуть порушуватися. Ми не можемо гарантувати жодного перемир’я, бо можемо відповідати тільки за себе, але не можемо – за іншу сторону.
Тож всі ці довготривалі перемовини і періодичні начебто домовленості про перемир’я – це ілюзії і спроба задобрити суспільство сподіваннями. Я – за більш чесний спосіб розмови з суспільством, тому що ілюзії все одно будуть розбиті. Коли тільки було укладене це перемир’я, я попереджав, що воно, як і всі попередні, не буде дотримуватися. Тому що нам ніхто не може гарантувати виконання домовленостей протилежною стороною. Перша реакція української влади на порушене «хлібне перемир’я» та загибель чотирьох наших військовослужбовців, в принципі, була адекватною. Дуже добре, що Володимир Зеленський одразу звернувся до західного світу і, зокрема, закликав, якомога швидше провести зустріч у «нормандському форматі».
Читайте також:
Це дуже розумно, тому що такий крок показує, що Україна не просто висловлює занепокоєння, а одразу чітко дає зрозуміти Заходу: нас не задовольняє така ситуація. Можливо, це звернення до Заходу варто було зробити у більш жорстких формулюваннях, у тому числі, чітко вказати на російську сторону. Але це вже питання підбору дипломатичних фраз, а я – за більш чіткі формулювання. Проте саме звернення до Заходу одразу ж після загибелі наших військових, а не просто висловлення занепокоєння, було абсолютно правильним кроком.
Зеленський дав чіткий сигнал західним країнам: у нас вбивства – нам терміново потрібно зібратися з цього приводу. Це правильно, тому що, якщо ми самі не можемо укласти дієві угоди і гарантувати перемир’я, нехай виступлять інші країни гарантами виконання цих домовленостей. Причому спочатку ми самі спробували укласти перемир’я, але противник не хоче виконувати домовленості, тому має втрутитися Захід – нам потрібна його допомога у цьому. Це – дуже правильний підхід.
Та наступного дня Володимир Зеленський зателефонував Володимиру Путіну. Якщо до звернення українського президента до західних держав я ставлюся абсолютно позитивно, то до цієї розмови, ініційованої нашим президентом – критично.
З одного боку, ми чудово розуміємо, хто саме є зверхником над «Л/ДНР», від кого саме залежить прийняття рішень, адже стратегічно саме Путін контролює ситуацію, а не ватажки «республік». Саме тому багато хто говорив про необхідність прямих переговорів між Путіним і Зеленським. Але з іншого боку, біда в тому, що Путін сприйняти цей дзвінок як прояв слабкості нового українського президента. Саме тому часто різні світові держави відмовляються від переговорів із терористом взагалі, бо справедливо непокоються про те, що це може призвести до збільшення агресії. Наприклад, вони відмовляються говорити про викуп, бо бояться, що це може спричинити поширення практики захоплення жертв з метою отримання викупу. Тому що якщо давати кошти в якості викупу, це може лише сприяти такій практиці. Відтак, якщо Путін зацікавлений у відчутті зверхності, то вбивства українських військовослужбовців, навпаки, можуть продовжуватися, аби президент України частіше телефонував президенту Росії.
Звісно, можуть бути різні оцінки цього кроку Зеленського. Та, на мою думку, доцільніше було б продовжувати звернення до Заходу, аби західні лідери телефонували Путіну і тиснули на нього. І такий опосередкований спосіб спілкування з Путіним був би більш дієвим і надійним та менш небезпечним для українців, тому що є ризик того, що цей крок лише призведе до збільшення жертв. Безумовно, сам факт цієї розмови теоретично може бути ще одним аргументом для Заходу – мовляв, Україна спробувала і такий варіант, але він не діє, тому має щось робити Захід.
Як я вже говорив, можуть бути різні концепції, які могли б спонукати західних керівників до прямих переговорів із Путіним… Але, думаю, було б доречніше, якби ми діяли щодо Путіна так, як діє Захід по відношенню до терористів. В будь-якому разі, це неоднозначний крок, який може бути використаний в контрпропаганді проти Зеленського. Думаю, він розуміє ризики.
Крім того, я зовсім не певен, що словам Путіна можна довіряти. Тому є великі сумніви в тому, чи мають сенс переговори українського президента з ним…