Очі, що шукають. Про любов, яка пам’ятає. Юрій Тобаско на виставці «Жінка. Мати. Берегиня»
На кожній війні хтось дивиться в порожнечу. У кожній розлуці є очі, які чекають — навіть тоді, коли вже ніхто не має повернутись. На виставці всеукраїнського культурно-мистецького проєкту «Жінка. Мати. Берегиня» художник Юрій Тобаско з’являється як голос відсутності — голос того, хто не говорить словами. Він говорить мастихіном, вугіллям і тишею, що залишається після слова «ми».
Його роботи — це не просто живопис, це розірвана тканина реальності, яка вже не зростеться так, як раніше. Дві картини з серії «Фрагменти» — «Мої очі дивились на тебе, а тебе давно вже не було (1)» та «(2)» — це візуальні рани, де любов живе на уламках втраченого цілого. У назвах немає крапок. І в картинах — теж. Вони про стан без фіналу. Про безперервну відсутність.
У тіні війни Україна стала країною зламаних пар: жінка залишилась — чоловік пішов на фронт; мати виїхала за кордон — син залишився в Харкові; брат пішов до ЗСУ — сестра опинилася в окупації. Юрій Тобаско говорить про цю колективну втрату не героїчно, а інтимно. Його фігури не кричать — вони мовчать так гучно, що в цій тиші хочеться затулити вуха.
«Моя творчість починається з людини», — каже художник. Не з ідеї і не з композиції — з тіла, з того, як воно відчуває, розпадається, зникає. Його живопис — це не вивірений реалізм і не декоративна абстракція. Це розірване тіло часу. Мастихін рве полотно, вугілля малює сліди пам’яті, а фарба говорить, коли слів не залишилося.
Картини Тобаска — це як стояти перед дзеркалом, яке більше не відображає. Але ти все одно дивишся.
У роботах із серії «Фрагменти» особливо відчутна жіноча присутність — саме вона тримає простір любові, саме вона не дозволяє зникнути «пам’яті про ми». Це напряму перегукується з ідеєю виставки «Жінка. Мати. Берегиня» — проєкту, що став не лише мистецькою подією, а культурною відповіддю на глибоку травму нашого часу. У кожній частині цього виставкового триптиху — жіноча гідність, сила і здатність тримати світ, який розвалюється на очах. Саме ця глибинна функція берегині — не втратити людське навіть у безнадії — присутня і в картинах Юрія Тобаско.
Але його героїні не іконописні. Вони без захисного ореолу. Вони — звичайні жінки з надзвичайною втомою. Їхні погляди — як оті очі в назві картини — дивляться крізь, чекають того, чого вже, можливо, нема. Але не здаються.
У техніці Юрія — спокуса і загроза. Він використовує класичний живопис, щоб зруйнувати його. Вводить у композицію графіку тушшю або вугіллям — найдавнішим художнім інструментом, яким ще первісна людина малювала страх і надію на стінах печер. У цьому є щось від архаїчного обряду — мистецтво не для краси, а для зцілення. Або хоча б — для проживання болю.
«Мистецтво не зобов’язане рятувати. Але воно може нагадати: ти живий. Отямся», — говорить художник. І ці слова звучать як ключ до всього проєкту, в якому бере участь. У час, коли країна переживає розщеплення на присутніх і відсутніх, живих і поламаних, ці картини — як згустки пам’яті, які не дозволяють розпастися зовсім.
Юрій Тобаско — художник, який не боїться дивитись у тріщину. У його роботах немає штучної надії, але є справжня любов. Та, що чекає. І пам’ятає.
Хочете побачити ці роботи наживо? Виставка всеукраїнського культурно-мистецького проєкту «Жінка. Мати. Берегиня» вже відкрита для глядачів. І якщо ви наважитесь зустрітися з власною тишею — ці картини чекатимуть на вас. Як очі, що продовжують дивитись.
Виставка проходить на 3му поверсі Центрального Будинку художника, вул.Січових стрільців 1-5, Київ до 25.05.2025
Організатор Всеукраїнського культурно-мистецького проєкту «Жінка. Мати. Берегиня»: Національна спілка художників України
Кураторка проєкту: Тамара Чернявська
Персональна Інстаграм сторінка Юрія Тобаско @yuritobasko
