Мій маленький зооготель: історія одного двору
Я не планувала ставати господинею зооготелю. Усе почалося дуже просто — з любові до тварин. З того, що колись у мене вдома жила перша собака. А потім з’явився ще один хвостик, а потім ще…А потім розплідник. Потім я доглядала за чужими на час відпустки друзів. Потім друзі друзів почали питати: «Чи не подивишся за нашою кішкою?» А далі вже все пішло саме собою.
Мій будинок стоїть у тихому приватному секторі Києва. Тут немає міського гамору, машин під вікнами чи тісного двору. Є сад, затінені дерева, старий виноградник і вишневе дерево, під яким люблять лежати собаки. І, головне, тут є спокій. А ще — щирість, тиша і щось таке, що дозволяє кожному хвостику відчути себе в безпеці.
Я завжди кажу, що мій зооготель — не бізнес. Це моє життя. Моє середовище. Моя відповідальність. І моя радість. У мене немає великої команди, я працюю сама. Максимум — три, чотири, п’ять тварин одночасно. Тільки стільки, скільки зможу прийняти з душею. Без конвеєра, без галасу, без поспіху.
Як усе влаштовано у нас
Уявіть: маленький будинок із великим подвір’ям. Зелена трава, клумби, старі дерева. Тут є окремі кімнати, де тварини можуть спокійно відпочити, якщо їм потрібно усамітнення. А є спільні ігрові зони — для тих, хто любить компанію. Я намагаюся створити кожному улюбленцю такі умови, до яких він звик вдома. Якщо собака звик спати з пледом — буде плед. Якщо киця п’є тільки з чашки на підставці — буде саме так. Усе враховується, усе запам’ятовується.
Але найважливіше — це спілкування. Я не залишаю тварин на самоті. Ми гуляємо, граємось, обіймаємось. Є ті, хто любить тишу — я поважаю це. Є ті, хто хоче багато уваги — я завжди поруч. Особливо зворушливо спостерігати, як одні хвостики допомагають іншим адаптуватися. Наприклад, коли до нас приїжджає новачок, трохи розгублений, інші часто підходять, обнюхують, махають хвостами. Це не дресура — це живе співчуття.
Хто наші гості?
Серед наших мешканців були і елітні британці з родоводом, і знайдені на вулиці котики з важкою долею. Був старенький пудель на дієті, якого господарі довірили тільки мені — бо він потребував особливого догляду. Був бігль Арчі, який спав виключно на спині, з лапами догори — йому я дозволяла займати моє ліжко. Був пес Тріша — справжній джентльмен, який дбайливо охороняє кожного нового мешканця. Був і кіт Філософ — справжній філософ, який сидів на підвіконні і пильно спостерігав за всім, що коїться на подвір’ї.
І кожен залишає по собі слід. Я пам’ятаю не тільки їхні імена, а й характер, погляди, особливості. Дехто приїжджає щороку, коли родина вирушає на відпочинок. А дехто — лише один раз. Але всі вони стають частиною мого великого теплого світу.
Про довіру і людські історії
Зізнаюсь, найбільше в цій роботі я ціную довіру. Бо, коли людина залишає у тебе на кілька днів чи тижнів свою тварину, це не просто «залишити ключі». Це довірити частинку родини. І я завжди це відчуваю.
Одна молода пара привезла свою кицю — Буську — у день, коли у них народилася дитина. Вони зізналися, що просто не встигли підготуватись до поєднання кота й немовляти і попросили «тимчасово» прилаштувати її на кілька тижнів. Я знала, що Буська — не просто тварина, вона була з ними з початку стосунків. Киця була розгублена, сумувала, але я була поруч. Вона поступово звикла до мого голосу, до запахів, до тиші у дворі. А коли її забрали — вже з дитинкою на руках — вона ніжно потерлася об її ніжку. Це був момент, який я не забуду.
Або інша історія — самотній дідусь, який щоліта їде до села, а свого шпіца Кузю залишає в мене. Він приїжджає на трамваї, з рюкзаком, у якому корм і улюблена подушка Кузі. І кожен раз він довго стоїть на порозі, гладить собаку і каже мені: «Ви вже як родина…»
Мій підхід — із серцем
Я не рахую години. У мене немає строгих правил чи таймерів. Є лише здоровий глузд, спокій і гнучкість. Якщо собака потребує додаткової прогулянки — ідемо. Якщо киця не хоче їсти звичну їжу — шукаємо варіант, який підійде. Я не працюю «за графіком», я просто живу поруч із ними.
Усі мої гості — різні. Хтось хоче гратися, хтось любить тишу. Комусь треба компанія, а комусь — особистий куточок. Але всі вони — справжні. І я стараюсь, щоб під час перебування в мене вони відчували себе не «на перетримці», а вдома.
Що мене надихає
Мене часто запитують: «Не втомлюєшся?» Чесно? Буває. Особливо в сезон відпусток. Але коли зранку я виходжу у двір, а мені назустріч біжать хвостики з радісним гавканням чи тихим муркотінням — втома минає. Вони не прикидаються. Вони щирі. І це заряджає.
Це не просто готель для тварин. Це простір довіри. Це затишний двір, де кожен хвіст має свій куточок, свою історію, свою улюблену мисочку.
Для кого це місце
Я не приймаю всіх підряд. Лише тих, за кого можу відповідати особисто. Якщо мені здається, що тварині буде краще вдома з родичами — я прямо так і кажу. Якщо собака тривожна і не готова до тимчасового проживання — я раджу інші варіанти. Бо головне — не кількість гостей, а якість догляду.
Мій зооготель — це для тих, хто шукає не «місце на ніч», а турботу. Хто хоче, щоб їхній улюбленець був у спокої, у тиші, у турботі. Хто цінує людяність і щирість.
Наостанок
Я — не просто власниця зооготелю. Я жінка, яка щодня прокидається, щоб погодувати кілька хвостів, витерти лапи після прогулянки, зігріти обіймами перелякану кицю, подзвонити господарям і сказати: «У нього все добре. Їсть, спить, махає хвостом». Я людина, яка зробила свій двір місцем тепла.
І якщо ви коли-небудь захочете залишити свою тварину у спокої — приїздіть. Тут не буде пафосу. Але буде щире: з кавою, шурхотом лап по плитці, з тінню винограду і муркотінням у тиші.
Тут буде по-домашньому. Бо я не готель. Я — дім.
