Творчість — це завжди пошук. Навіть якщо ти вже знайшов свій стиль, техніку чи матеріал, цей пошук триває, просто набуває інших форм. Чому один художник віддає перевагу олійному живопису, а інший — акварелі чи графіці? Чому хтось роками залишається вірним класичним технікам, а комусь постійно потрібно експериментувати?
Я, Тетяна Артюшенко, шукаю відповіді на ці питання не лише як художниця, а й як людина, яка відчуває процес мистецтва на рівні підсвідомості.
Рух від звички до відкриття
Коли ми тільки вчимося малювати, нас знайомлять із різними матеріалами. Це свого роду палітра можливостей: акварель, гуаш, олія, пастель, графіка, змішані техніки… В дитинстві моїм улюбленим інструментом були акварельні фарби. Вони легкі, ніжні, прозорі. Я могла годинами спостерігати, як вода розмиває пігмент, створюючи непередбачувані переходи кольорів.
А ще мене заворожувала лінія. Графічні композиції олівцем, чорнилами, пером — у них було щось магічне, щось, що змушувало зупинитися і вдивлятися в кожен штрих.
З часом, коли ти довго працюєш у певній техніці, з’являється відчуття, що ти робиш це на автоматі. Це нагадує музику: професійний піаніст може без зусиль зіграти класичний твір, але що далі? Грати те ж саме десятки років? Чи ризикнути й спробувати щось нове, щось, що виведе з комфортної зони й змусить поглянути на себе під іншим кутом?
Коли контроль більше не потрібен
Я почала експериментувати. Спершу вирішила спробувати малювати монохромні роботи — чорно-білі, у техніці гризайль. Але не аквареллю чи олівцем, а олійними фарбами. Потім захотілося піти ще далі — поєднати монохром із кольоровими фрагментами, щоб у кожній роботі з’являвся баланс між реальністю та уявою.
А потім я відкрила для себе мастихін.
Це був момент, коли я зрозуміла, що іноді контроль більше не потрібен.
Мастихін — це інструмент, який не дає змоги зробити ідеальну, чітко вивірену лінію. Це не пензель, яким можна виписати кожну деталь. Тут фарба лягає так, як хоче сама. Вона створює рельєфи, текстури, несподівані форми.
Іноді мастихін неначе малює за тебе. З-під нього виходять образи, яких ти не планував, яких ти не задумував. Вони народжуються з підсвідомості, або ж, можливо, це сам Всесвіт через тебе створює щось особливе.
Діалог із глядачем через текстури
Саме в техніці імпасто — нанесення густих шарів фарби — я знайшла для себе те, що змушує мене відчувати справжнє захоплення. У ній немає бездоганного порядку, немає штучної чіткості. Але є енергія.
Мене захоплює момент, коли глядач стоїть перед моєю картиною й мимоволі тягне руку, щоб торкнутися поверхні. Йому хочеться відчути ці рельєфи, ці грубі мазки, ніби вони можуть розповісти щось більше, ніж просто кольори й форми.
І тоді я розумію — це воно.
Кожен, хто дивиться на таке мистецтво, бачить у ньому щось своє. Це не сухий текст, написаний художником, де все вже зрозуміло. Це неначе книга, де глядач сам дописує між рядками свою історію.
Чому я люблю олійні фарби, мастихін і імпасто
Бо кожен мазок у них — це частина живого процесу. Бо в цій техніці неможливо зробити дві ідентичні картини. Бо це більше, ніж просто вміння.
Коли ти дозволяєш матеріалу працювати разом із тобою, коли не намагаєшся все контролювати до міліметра, коли ти відпускаєш і спостерігаєш, як із хаосу народжується щось справжнє, — ось тоді й приходить мистецтво.
І тому я люблю олійні фарби.
І тому я обираю мастихін.
І тому імпасто — це моя стихія.
Більше робіт на Instagram сторінці Тетяни Артюшенко
Для отправки комментария необходимо войти на сайт.